19 жовтня



155-річчя від дня народження С.І.Васильківського (1854-1917)

... Він, що жив одним життям з природою,
що плакав над звуками і барвами, примушує
і вас тремтіти перед розкритими ним
тайнами життя,
вслухатися в розкішну пісню солов'я і журне
туркотіння горлиці..

Гнат Хоткевич

     Сергій Іванович Васильківський - один із найвидатніших українських художників кінця XIX - початку XX ст. - відомий передусім як тонкий лірик, співець чаруючої неповторної краси рідного краю. Глибоке відчуття природи, уміння помітити й віртуозно передати найтонші нюанси її кольорових і тонових відтінків, неабиякий дар живописного синтезу дали йому змогу створити чимало справжніх шедеврів пейзажного жанру на рівні вищих досягнень світового мистецтва. Що б не зображував художник - привільне роздолля українського степу, принадний затишок лісової галявини чи морозну свіжість зимового дня - все в нього сповнене поезії, зігріте теплим ліричним почуттям.
     Поетичність світовідчуття, велика емоційність і надзвичайне колористичне багатство живопису зародилося у Васильківського ще з дитячих років на Слобідській Україні, на берегах Сіверського Дінця, у невеличкому містечку Ізюмі, де він народився. Тут все дихало історією, спогадами про славне козацьке минуле, де все ще зберігалося народне мистецтво й пісенний фольклор. Під впливом батька - кресляра-віртуоза, писаря - Сергій захопився малюванням, а мати назавжди заронила в його душу любов до української пісні. Коли хлопцеві було сім років, на нього звернув увагу Дмитро Безперчий, учитель малювання Харківської гімназії, колишній кріпак, знайомий Тараса Шевченка й учень Карла Брюллова у Петербурзькій Академії мистецтв. Він взявся розвинути в ньому художника.
     Сергій Васильківський закінчив п'ять класів гімназії, вступив до ветеринарного училища, та невдовзі залишив його. А в лютому 1876 року вступив до Петербурзької Академії мистецтв.
     Вплинув на вибір життєвого шляху Сергія Васильківського і близький родич В. Александров. Український поет, драматург і перекладач, автор популярних у той час оперет "За Немань іду", "Не ходи Грицю, на вечорниці"^ віршів, що стали народними піснями.
     Навчання проходило для Васильківського під благотворним впливом його талановитих земляків, зокрема О.Сластьона, П.Мартиновича, М.Бер-коса, М.Пимоненка, П.Левченка, Г.Ладиженського, М.Самокиша, згодом - видатних художників. Йому пощастило бути учнем відомих пейзажистів М.Клодта й В.Орловського, якого І.Шишкін називав "незрівняннім пейзажистом південної природи". Саме академік живопису Володимир Орловський - духовний наставник вихідців з України, розвивав у них бажання звертатися до національної тематики. Клас гіпсових голів С.Васильківський пройшов за пів року і з осені 1876 р. вже малював постаті. До натурного класу його переведено в жовтні 1878 року, а через пів року за етюд з натури одержав свою першу нагороду - малу срібну медаль. З січня 1879 року він відвідує пейзажний клас, і відтоді пейзаж стає його провідним жанром.
     Під час канікул Васильківський раз у раз здійснює подорожі по Україні, опановуючи мотиви рідної природи, що якнайкраще відповідали притаманній йому світлоносній живописній манері. Створивши безліч ескізів та етюдів, Сергій Іванович одержав за них п'ять малих і великих срібних медалей, подяк і премій від Академії, звання художника першого ступеня та академічне пенсіонерство - право на подорож по Європі впродовж чотирьох років для удосконалення майстерності.
     Кращі твори С.Васильківського академічного періоду - "Весна на Україні", "Кам'яна балка", "Влітку", "Отара в степу", "На Дінці" - перші у пошевченківський період українського живопису краєвиди, в яких створено глибоко узагальнений образ тогочасної України, правдивий, зворушливий, ясний своєю живописною мовою. Знавець і щирий шанувальник мистецтва, видатний історик Дмитро Яворницький високо оцінив творчість молодого художника і сказав йому напутнє слово, якому той був вірним усе життя: "Шляхетний сину України, трудись, і вдячна мати батьківщина воз-дасть тобі сторицею! Благородніше різних сюжетів не може бути в мистецтві" .
     Під час закордонного стажування Сергій Іванович об'їхав усю Францію, побував в Іспанії, Німеччині, Італії, Англії, Алжирі, де копіював твори видатних майстрів пензля, працював на пленері, вдосконалював колористичну та композиційну майстерність. Особливо вплинула на нього творчість Т.Руссо, Ж.Мілле, К.Тройона, Ш.Добіньї - майстрів так званої барбі-зонської школи. їхній досвід праці на пленері збагатив палітру українського художника чистими кольорами, безпосередністю і щирістю відтворення.
Найвиразніше це виявилося у полотнах "Взимку в селі Опішня", ^Біля корчми", "Ловлять снігура", "Козачий пікет".
     Сергія Васильківського, як і Михайла Коцюбинського - видатного "стоа пейзажу в прозі, називають сонцепоклонником за ясність палітри, свіжість втілених почуттів та особливу мелодійність, співзвучну з українським народним мелосом. Твори художника, сповнені південного українського сонця, побували на виставках у Петербурзі, Паризькому салоні. Поо них дуже схвально відгукувався П. Третяков, який придбав кілька полотен українського митця. За картини, створені під час пенсіонерського відрядження, зокрема "У Піренеях", "Вигляд на Безансон", "Ранок у Безан-соні", "Зима в Іспанії", "Булонський ліс взимку", Рада Петербурзької академії мистецтв мала присудити йому звання академіка, але, не спромігжись побороти академічний консерватизм, що панував у її стінах, так і не наважилася зробити це. Тож, розірвавши стосунки з Академією, С.Васильківський до кінця життя залишився в Україні, присвятивши своє мистецтво її краєвидам, козацькій минувшині. Художник створює свої найкращі полотна з життя й побуту українського села, картини історичного жанру. Остаточно викристалізовується його творча манера пейзажиста, найбільш характерними ознаками якої є лірико-епічне трактування образів природи, оптимістичний, життєствердний пафос, прагнення до живописного синтезу, до сюжетної насиченості пейзажів.
     Пейзажі СІ.Васильківського періоду розквіту його творчості (1888- 1900) вирізняються винятковою розмаїтістю сюжетів і мотивів. Серед них чимало творів із зображенням привільного українського степу, невеликих тихих річок та ставків ("Степова дорога", "Степова річка", "Степовий став", "На річці Орел. Полтавщина", "Чумацький Ромоданівський шлях"), краєвидів українських сіл і хуторів ("Сільська вулиця", "Сільська вулиця. Бурлака", "Тин. Околиці села", "Село Сорочинці. Полтавщина", "Коробів хутір. Полтавщина", "Село над річкою"), затишних полян та левад ("Поляна", 'Левада", "Козача левада"), розливів Дніпра та Дніпровських плавнів ("Повінь на Дніпрі", "Весняний ранок у дніпровських плавнях"), морських краєвидів ("Море", "Хмара над морем", "На морі. Біля Керчі"), краєвидів Криму й Кавказу ("Околиці Ай-Тодора", "Кримський пейзаж", "Бештау", "Геленджик'). Художник зображував природу в різні пори року: взимку ("Зима", Зимовий день", "Ловлять снігура"), восени ("Осінь", "Осінній вечір", Осінній день"), навесні ("Напровесні", "Бездоріжжя"), влітку ("Маки цві-ТУТЬ , "Літній день", "Літня ніч на Харківщині"); і в кожному мотиві знаходив неповторну чаруючу красу. Літні й весняні пейзажі митця приваблю-штенсивністю яскравих кольорів та їх відтінків, правдивою передачею тримноі сили життя природи; пейзажі осені - задумливим, журливим роєм, тонким поєднанням холодних і теплих відтінків, неяскравих, але надзвичайно ніжних й м'яких тонів; зимові кра^ види - віртуозним відтво-ренням синюватої бь лизни снігу, свіжості повітря й прозорої блакиті неба в ясний, погожий зимовий день.
     Багато уваги С.І.Васильківський приділяв зображенню природи в її перехідних станах. Він умів передавати ніжну мінливість ранкового неба перед сходом сонця ("Раннє полювання", "Ранок на Дінці"), настання сутінків ("Черед . Околиця села", "Вечір"), стан природи перед грозою чи після неї ("Перед грозою. Отара в степу", "Після дощу. Харківщина"), пробудження природи після зимової сплячки чи, навпаки, завмирання її з настанням зими ("Перший сніг"). Пейзажі митця, сповнені чарівної краси й поезії, відзначаються і такою витонченістю письма, свіжістю й яскравістю барв, що сміливо можуть змагатися з найдовершенішими зразками пейзажного живопису не ] лише у вітчизняному, а й у світовому мистецтві. Як образно висловився один із дослідників, твори С.І.Васильківського "ніби сміються і радують око своїм чепурним виглядом. В них відчувається сила, сміливість, повнота життя. І Видно, що автор кохається в природі, любить красу повнокровного життя. 1 В його роботах немає місця млявим почуттям, безвільним рефлексам. У І них все широко й глибоко, відважно й завзято"1.
     Сергій Іванович володів неабияким хистом живописного синтезу, І умінням творити узагальнюючі, типові образи рідної природи. Щодо цього ніхто з українських живописців зрівнятися з ним не міг. Прекрасним зразком синтетичного живописного образу великої художньої сили є, зокрема, картина "Козача левада" - справжня перлина українського національного мистецтва. Далеко в глибину простяглася привільна й затишна лісова галя-1 вина, оточена могутніми деревами. Під щедрим гарячим промінням сонця, 1 що стоїть майже в зеніті, парує земля, огортаючи голубоватою імлою дали- І ну. Ліниво пощипують соковиту траву воли, які пасуться поблизу невелич- 1 кого озерця, в тіні крислатого дерева відпочивають двоє селян. А над усім І цим багатоголосо звучить симфонія неба і сонця... Картина відзначається! винятковою правдивістю пейзажного образу, багатством кольорових гра- я дацій і рефлексів, бездоганністю у передачі тонових відношень. Привертає увагу продумане поєднання детально виписаних предметів переднього плану (трава, каміння, вода озерця) з узагальнено поданим другим планоМІ (масив лісу), яке посилює відчуття просторовості, повітряності пейзажу. Все це разом узяте, сприяло створенню цільного й глибоко емоційного образу рідної природи.
     Тяжіння С.І.Васильківського до живописного синтезу й лірико-епічно-го трактування природи ще яскравіше проявилося в картині-панно "Чумацький Ромоданівський шлях" - одному з трьох великих монументальних полотен, виконаних ним у середині 1910-х років для будинку Полтавського земства (картина загинула в роки Великої Вітчизняної війни). Битим шляхом повз село, хати якого проглядають з-за дерев, поволі рухаються важко навантажені чумацькі вози, попереду яких йдуть потомлені чумаки. Довгі тіні від возів і людських постатей вказують на наближення вечора. У природі панує спокій, такий характерний для погожого літнього надвечір'я, в бузковій імлі тане далекий обрій, в ніжній блакиті неба застигли легкі білі хмаринки. Завдяки діагональній побудові композиції (валка чумацьких маж рухається по діагоналі справа наліво) особливо сильно відчувається враження безконечності простору й уповільненості руху, що посилює епічне звучання твору. Разом із тим виразно звучать поетичні ноти, народжені колоритом, в якому домінують сріблясто-блакитні, бузкові та зеленкувато-коричневі тони.
     Видатний пейзажист, С.І.Васильківський упродовж всього творчого шляху писав картини на історичні теми, головним чином, на тему козацтва. До кращих належать: "Козачий пікет", "В Запорозькому степу", "Козак у степу", "Козаки в степу" ("Сторожа запорозької вольниці"), "Похід козаків".
     Як і в творах інших українських митців на такі сюжети, образи козаків-запорожців у картинах С.І.Васильківського позначені високим пієтетом. Художник трактує їх у піднесеному героїко-романтичному плані, у повній відповідності з тією трактовкою, з якою ми зустрічаємося в творах українських поетів-романтиків, в народних історичних піснях і думах.
     Своєрідною особливістю переважної більшості картин історичної тематики С.І.Васильківського є те, що вони мають не конкретно-історичний, а узагальнено-історичний характер. Митець прагне передати передусім дух відображуваної історичної доби, найприкметніші риси її побутово-емоційного колориту. Видатним явищем в галузі історичного живопису стали його монументальні картини-панно "Козак Голота" та "Обрання полковником Мартина Пушкаря" (1903-1907). Сергій Іванович зарекомендував себе прекрасним знавцем рідної історії, художником-патріотом, який глибоко відчуває і тонко відтворює образи героїко-романтичного минулого.
     Працюючи над історичними композиціями, він багато уваги приділяв вивченню старовинного одягу, зброї, предметів побуту. Разом із М.Самокишем видав великий альбом "З української старовини" (1900), доповнений супровідними текстами Д.Яворницького. Успіх видання в Україні та за її межами був вражаючим, а створені талановитим художником образи стали хрестоматійними.
     1912 р. в Харкові відбулася перша персональна виставка творів С.Васильківського, на якій було представлено 120 творів. Тоді ж він здобув перемогу в конкурсі на кращий проект розпису будинку Полтавського земства, який виконав у 1903-1907 pp. Зібрані Васильківським взірці українського народного орнаменту експонувалися на міжнародній художній виставці у Римі (1912). Вийшов підготовлений ним та М.Самокишем альбом орнаментів.
     Багато сил Сергій Іванович віддавав громадській роботі. Разом із Д.Безперчим, М.Раєвською-Івановою та О.Бекетовим був ініціатором створення Харківського художнього училища (1912). Брав активну участь в організації виставки до XII археологічного з'їзду, де представив твори етнографічного та історичного характеру (1912).
     У 1914 p., коли вже затвердили малохудожній проект пам'ятника Т.Шевченку в Києві (робота італійця Шіортіно), що зовсім не відповідав духу великого Кобзаря, Васильківський разом із групою харків'ян надіслав до Комітету зі спорудження пам'ятника рішучий протест. Під його впливом уже після затвердження в 1902 р. проекту, створеного у стилі італійського ренесансу для будинку Полтавського земства, журі визнало кращим проект Василя Кричевського, який творчо використав модернізовані форми української народної архітектури.
     Сергій Іванович Васильківський до останніх своїх днів залишався художником і громадянином. Навіть коли в нього, хворого на стенокардію й астму, дуже погіршився зір, під спів сліпого кобзаря з бандурою широко і барвисто писав свою останню картину "Дума про трьох братів". На 63-му році життя С.Васильківського не стало. Помер він і похований у Харкові.
     Художник залишив по собі близько трьох з половиною тисяч творів. На превеликий жаль, у вогні минулої війни більшість його робіт загинула. Лише понад тисячу їх згоріло разом із музеєм у рідному Харкові. Нині в музеях і приватних колекціях в Україні та за кордоном налічується близько п'яти сотень відомих творів Васильківського. Це - безцінний духовний скарб нашого народу.